Кафедра інформатики і інформаційно-комунікаційних технологій

ІІІ курс природничо-географічного  факультету

викладач кафедри інформатики та ІКТ Жмуд О.В.

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

Умань

Робота для більшості людей – це повторювання з дня в день, з року в рік операцій біля верстата, пульта керування або комп’ютера. Але на зміну людині приходить загальна автоматизація, яка виявляється дешевшою і може працювати 24 години на день, 7 днів на тиждень.

Але що в цьому випадку робити людині? Як сказав генеральний директор ІВМ: «Машина повинна працювати, людина думати». Ніщо не може замінити людину, в умінні знайти вихід з нестандартних ситуацій. Штучний інтелект не може зробити щось нестандартне, несхоже на те, що вже є. Комп’ютер шукає кращий підхід не так, як людина. Людина радше покладається на інтуїцію, комп’ютер прораховує комбінації. Тому людина повинна робити те що виходить в неї найкраще і, що не може зробити жоден комп’ютер – думати.

З появою комп’ютерів почався розвиток наукових досліджень під загальною об’єднуючою назвою «штучний інтелект». В 60-і роки провідними темами досліджень були евристичне програмування та використання формальної логіки. Однак сподівання на ці методи виявилися перебільшеними. Формальна логіка дуже ідеалізує мислення людини, а пошук варіантів стає неефективним.

Систему комп’ютерного інтелекту можна лаконічно визначити як систему із мікроелектронних структур, допоміжного обладнання і активної організації інформації, яка виявляє інтелектуальні властивості і активну поведінку, що сприяє людині-користувачу у розв’язанні задач.

Інша справа, чи здатна система розв’язати всі задачі. Але навіть якщо машина вміє розв’язати кожну задачу, то їй треба ще з’ясувати, яка задача саме зараз постала. Отже, в системі має бути модуль, який займається вибором найближчих цілей. Однак ситуація може кожної миті змінюватись, і виникне необхідність працювати у режимі переривання і перегляду пріоритетів. Тож потрібен складний “супервізор”, модуль-організатор та”оперативний розпорядник”. Можливо, функції такого модуля-організатора (для керування увагою і вибору цілей) і є головною ознакою розуму? Нехай ми створили досконалого робота. Його модуль-організатор може розрізняти лише обмежену кількість ситуацій. Тобто численні можливі ситуації він об’єднує в класи еквівалентності. Але світ безмежно різноманітний, і якогось чудового дня виникає нова ситуація, яку робот відносить до певного класу еквівалентності і помиляється, бо ситуація вимагає зовсім іншої реакції. Це повертає нас до вимоги універсальності. Але що значить розв’язувати всі задачі? А людина хіба здатна розв’язати всі задачі? Мабуть критичними є лише ті задачі, що забезпечують успіх та виживання.

Деякі говорять про “імунітет” сьогоднішніх комп’ютерів, маючи на увазі знешкодження програм-вірусів. А мені пригадалася казка С.Лема, де суспільство роботів впевнено перемагало людську цивілізацію, а потім несподівано загинуло від плісняви, тобто роботи просто заіржавіли. У цьому жартівливому сюжеті є дещиця рації. Попри вражаючий прогресс електроніки найбільший комп’ютер поступається звичайнісінькій бактерії у гнучкості, адаптивності і живучості. Навіть за щільністю упаковки інформації електронні пристрої програють у порівнянні з ДНК. Втім, штучні запам’ятовуючі пристрої вже перевершують біологічні (в певному розумінні).