ст. викладач кафедри інформаційних технологій
та математичних дисциплін Уманської філії
Європейського університету
Дистанційне навчання швидко набуває популярності у вищих навчальних закладах та школі, курсах підвищення кваліфікації, у системі перепідготовки фахівців завдяки своїй доступності, мобільності, демократичності, зручності представлення навчального матеріалу, можливості спілкування з викладачем у час, зручний для особи, яка навчається тощо. Беззаперечними перевагами такої форми навчання є те, що особа, яка навчається, має змогу спілкуватися з професіоналами-практиками, професорами з інших, навіть закордонних навчальних закладів, колегами, які навчаються за аналогічними програмами. Звичайно, переваг на перший погляд багато, крім того є широке поле для проведення різноманітних педагогічних експериментів по впровадженню інноваційних технологій у навчальний процес. Однак, слід звернути увагу на досвід провідних закордонних навчальних закладів, що віддають перевагу он-лайн формі дистанційного навчання у системі “освіта протягом життя”. Особливо це стосується освіти в галузі комп’ютерних наук та програмної інженерії. Прикладами таких систем є онлайн-навчання edX (спільний проект Гарвардського та Массачусетського університетів), Coursera, Udacity, Microsoft тощо).
Дистанційне навчання в Україні активно впроваджується більше 10 років (з розпочатого в 2002 році Міністерством освіти і науки України експерименту). Правову основу впровадження дистанційного навчання складає ціла низка нормативних документів [1,2], але єдиного центру, який би формував та координував державну політику в цій галузі немає. Немає і однозначного уявлення про підходи до організації дистанційного навчання у навчальних закладах різного професійного спрямування, відсутня також загальна концепція і стандарти дистанційного навчання.
Як показали дослідження, використання дистанційного навчання у процесі підготовки фахівців, зокрема в галузі інформаційних технологій, в тому вигляді, який пропонує сьогодні вітчизняна педагогічна наука і яке скоріше являє собою e-learning, тобто намагання підмінити традиційні лекції та лабораторні заняття мультимедійними курсами із застосуванням телекомунікаційних засобів, не відповідає вимогам щодо якості підготовки фахівців, конкурентоспроможних на ринку праці. Надмірним є захоплення впровадженням потужних web-орієнтованих систем дистанційного навчання, таких як Blackboard, WebCt, Moodle, IBM LearningSpace та ін. Ці системи реалізують інструментарій для управління e-learning, однак не мають достатньо функцій для гнучкого управління та формування особистісно-орієнтованого навчального середовища. Це призводить до зниження якості навчання, спричиняє у суспільстві недовіру до дистанційного навчання.
Враховуючи прискорення темпів оновлення знань, слід усвідомити, що дистанційне навчання не є електронною копією традиційної денної чи заочної форм навчання. Це абсолютно інша, специфічна форма навчання, яка передбачає, що особа, яка навчається може чітко сформулювати цілі та пріоритети навчання, визначити найбільш зручні для неї форми та методи засвоєння знань. А ефективність дистанційного навчання з одного боку, напряму залежить від цілеспрямованої та інтенсивної самостійної роботи особи, яка навчається, її схильності до самоосвіти та здатності до критичної самооцінки, з іншого – здатності особи, що навчає, використати весь комплекс педагогічних, технічних, технологічних, апаратних та ергономічних інструментів для створення дійсно зручного та ефективного навчального середовища. Такі навички відсутні у студентів-вчорашніх школярів, а значна кількість викладачів вузів формують навчальний контент відповідно до структури навчально-методичного комплексу дисципліни, тим самим не формуючи у студентів навичок самоосвіти та нераціонально використовуючи переваги сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. Тому до впровадження дистанційного навчання у вищих навчальних закладах для студентів, особливо денної форми навчання, слід ставитись обережно і виважено, використовуючи його виключно як додаткову (доповнюючу) складову навчального процесу, не переобтяжуючи навчальне середовище надмірною кількістю інформації та мультимедійних ресурсів, роблячи акценти на те, що “старіння знань фахівця”, зокрема в галузі інформаційних технологій, настає менш, ніж за п’ять років, тобто ще до закінчення терміну навчання в університеті.
Отже, існуючий в Україні прообраз системи дистанційної освіти потребує модернізації на основі ретельного вивчення закордонного досвіду та його адаптації до вітчизняних умов, визначення пріоритетних напрямів для нашої країни, розробки системи ліцензування та контролю якості дистанційної освіти, переходу “до освіти протягом життя”, коли базова освіта повинна доповнюватись різноманітними гнучкими програмами оновлення професійних знань і розглядатись лише як основа для подальшого навчання.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Закон України «Про вищу освіту» [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1556-18/print1389899592029395
2. Наказ Міністерства освіти і науки України „Про затвердження положення про дистанційне навчання” [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0703-13/print1389899592029395
3. Making a European area of lifelong learning a reality [Electronic resource] / European Commission. – Mode of access: http://ec.europa.eu/education/
4. Changing Course: Ten Years of Tracking Online Education in the United States [Electronic resource] / Babson Survey Research Group. – Mode of access: http://www.onlinelearningsurvey.com/reports/changingcourse.pdf