ГАВРИЩАК І. І.
кандидат педагогічних наук, доцент,
доцент кафедри української мови
Тернопільський національний медичний університет
імені І. Я. Горбачевського МОЗ України
ПРОЦІВ О. Я.
директорка бібліотеки,
Тернопільський національний медичний університет
імені І. Я. Горбачевського МОЗ України
Розвиток суспільства зумовлює еволюційні процесі в системі освіти, пошуки найоптимальніших моделей, що здатні адекватно й швидко реагувати на виклики глобалізаційної реальності. Успіх кожної з них залежить від науково обґрунтованої, соціально й культурно осмисленої стратегії, що базується на власних історичних освітніх традиціях і враховує основні тенденції глобалізованого світу.
Але треба зазначити, що поява т. зв. «неврахованого фактора» (маємо на увазі пандемію коронавірусної інфекції) спричинила кризу, яка не лише охопила всі сфери соціального, суспільно-економічного й політичного життя, але й змінила соціум, сформувала нову ієрархію цінностей, утвердила нові екзистенційні моделі та визначила нові орієнтири.
Особливо це стосується сфери вищої освіти, мобільність і дієздатність якої випробовується у вкрай несприятливих обставинах, що встановили нові соціальні, географічні й особистісні межі. Спостерігаємо відхід від традиційної (очної) форми навчання і широке застосування змішаної та дистанційної форм навчання, які завжди трактувалися як допоміжні. «Екстремальний перехід вищої освіти в дистанційний режим в умовах пандемії створив унікальну ситуацію, при якій саме дистанційні технології виявилися єдино можливими для використання в обставинах, що склалася» [6, с. 73].
Дистанційне навчання, як зазначено в аналітичному звіті ЮНЕСКО («Distance Education for the Information Society: Policies, Pedagogy and Professional Development», Париж, 2000 р.) – це форма освітньго процесу, при якій викладач і здобувачі освіти, фізично розділені в часі та / або просторі, й опосередковане застосуванням інформаційних технологій, які використовуються для подолання згаданої відстані зі збереженням показників якості освіти. Науковці Асоціації дистанційного навчання США, трактують його як процес здобуття знань і умінь за допомогою інформації та навчання, що включає в себе всі технології та інші форми освіти на відстані.
Як вважає О. О. Андрєєв, ці та інші дефініції зводяться тільки до опису частини дидактичної системи чи кількох її складових компонентів (специфіки засобів навчання чи організаційних форм проведення занять), а дистанційне навчання — явище багатогранне. Тому він пропонує трактувати його як синтетичну, інтегральну, гуманістичну форму навчання, що базується на використанні широкого спектру традиційних та нових інформаційних технологій та технічних засобів, «як цілеспрямований процес інтерактивної взаємодії тих, хто навчає, і тих, хто навчається між собою із засобами навчання, інваріантний (індиферентний) стосовно їх розташування в просторі і часі, котрий реалізується в специфічній дидактичній системі» [1, с. 16]. Досліджуючи процес дистанційного навчання, О. О. Андрєєв акцентує увагу на специфічності самої дидактичної системи, яка, на його думку, складається з 12 основних елементів (підсистем), до першої п’ятірки з яких належать: 1) мета; 2) зміст; 3) ті, що навчають; 4) ті, кого навчають; 5) методи навчання [2, с. 33].
Як бачимо, суб’єкти і об’єкти навчального процесу («ті, що навчають» і «ті, кого навчають»), займають одні із перших місць у дидактичній системі. Це зумовлено новою парадигмою сучасного інформаційно-освітнього простору, що сформувався завдяки потужному розвитку інформаційно-комунікативних технологій. Як підкреслює В. І. Гриценко, «в цій парадигмі головне місце належить аналітичним здібностям ученого й педагога (виділення – Авт.), тобто його можливостям шукати й знаходити потрібну інформацію, точно формулювати проблеми й гіпотези, вбачати в сукупності даних певні закономірності, знаходити вирішення складних міждисциплінарних завдань» [3, с. 3]. Навіть якщо значна частин традиційних функцій викладача в дистанційному навчанні реалізується за участю інформаційно-комп’ютерних технологій, то низка його професійних функцій є доволі значною [5, с. 163—164].
Дистанційна модель навчання передбачає передачу інформації в спеціальному інформаційно-освітньому (віртуальному) середовищі, тому її використання, як наголошує Н. Я. Марчук, може бути ефективним за умови належної кваліфікації педагогічних працівників, ступеня їх готовності до значної трудомісткості такої роботи й розуміння не лише організаційних і технологічних, але психолого-педагогічних особливостей [4, с. 80].
Віртуальне середовище суттєво впливає не лише на всі компоненти навчальної діяльності, але й зумовлює трансформацію внутрішніх психологічних якостей об’єкта процесу навчання, який самостійно формує індивідуальне навчальне середовище, здобуває знання й досвід з мінімальним ризиком, уникаючи психологічного дискомфорту та одержуючи можливість сомаідентифікації та самореалізації [4, с. 80].
Список використаних джерел та літератури
- Андреев А. А. Дидактические основы дистанционного обучения. Москва : РАО, 1999. 120 с.
- Андреев А. А., Солдаткин В. И. Дистанционное обучение: сущность, технология, организация. Москва : Издательство МЭСИ, 1999. 196 с.
- Гриценко В. И. Новые информационные технологии в образовании для всех: достижение высококачественного образования. Управляющие системы и машины. 2012. № 2. С. 3—10.
- Марчук Н. Ю. Психолого-педагогические особенности дистанционного обучения. Педагогическое образование в России. 2013. №4. С. 78—85.
- Турковская, Н. В. Профессионально значимые качества преподавателя дистанционного обучения. Вестник Южно-Уральского государственного гуманитарно-педагогического университета. 2011. № 10. С. 159—177.
- Штыхно Д. А, Константинова Л. В, Гагиев Н. Н. Переход вузов в дистанционный режим в период пандемии: проблемы и возможные риски. Открытое образование. 2020. Т. 24, № 5. С. 72—81.